Обравши цей туристично-екскурсійний маршрут  ви зануритеся  в далекі роки військового лихоліття і ознайомитеся з меморіальним поясом Слави, що увічнив героїчну епопею оборони Одеси в 1941 році. Там, де Головний рубіж оборони Одеси перехрещується з шосейними і залізними дорогами в 60-х роках минулого століття були встановлені десять монументів, а в 1976 році відкритий одинадцятий – в Іллічівську.

Згодом уздовж поясу Слави висадили сотні тисяч дубків, каштанів, акацій. Створена таким чином шестидесятикілометрова зелена стрічка, нерівною дугою огнувши місто, пролягла по тих місцях, де в сорок першому році проходив Головний рубіж. Зараз на ньому стоять монументи. Стоять, як вартові, що вічно охороняють славу захисників міста-героя.

22 червня 1941 року 190 відбірних фашистських дивізій перейшли наші кордони, почалася Велика Вітчизняна війна. Загарбниками намічалися три основні удари: на Ленінград, Москву і Київ і два допоміжних – з Фінляндії і Румунії. Останній своїм вістрям був націлений на Одесу. Щоб укріпити оборону чорноморського побережжя, у тому числі і Одеси, 8 липня із складу 9-ї армії була виділена Приморська група. 19 липня її реорганізували в самостійну Окрему Приморську армію, яка стала основною силою оборони Одеси.

Спочатку обов'язки командуючого армією виконував генерал-лейтенант М.Є. Чібісов, а з 31 липня до 4 жовтня – майже до кінця оборони Одеси – генерал-лейтенант Г.П. Софронов. Основу Приморської армії складали дві стрілецькі дивізії: 25-а Чапаєвська і 95-а Молдавська. Обидві знаходилися в боях з першої години війни. Крім того, 30-а стрілецька дивізія призначалася для захисту Східного сектора оборони Одеси.

Але раптовий прорив ударних сил супротивника відтіснив цю дивізію на іншу сторону ворожого клину, і її завдання було змінене. Їй належало захищати Миколаїв. Таким чином східні підступи до міста стали найвразливішим місцем оборони. Щоб виправити положення в Східному секторі в перші дні серпня створюється 1-а кавалерійська дивізія, яка стала третьою за рахунком дивізією Приморської армії. В її підпорядкування були відведені 69-й винищувальний авіаційний полк і 15-а бригада ППО.

Фашистське командування, безумовно, знало, що основу оборони Одеси складають всього лише дві стрілецькі і одна кавалерійська дивізії. Тому для подолання їх опору воно визнало достатнім двократну перевагу сил: виділення п'яти піхотних дивізій і однієї кавалерійської бригади – всього 17 піхотних і 8 артилерійських полків. Але вже до середини серпня кількість ворожих дивізій досягла  8, а до 20 серпня – 12. Були приведені в готовність більше ста танків і стількох же літаків.

 А у захисників міста на початку оборони було всього 19 літаків-винищувачів і жодного придатного для бою танка. Таке було співвідношення сил.

"Без Одеси ми не зможемо захопити Крим" – писав начальник генерального штабу німецьких сухопутних військ Гальдер. Одеса за планом фашистського командування мала стати важливою базою постачання на півдні для гітлерівських армій, які рвалися до Криму і Кавказу.

8 серпня 1941 року місто було оголошене на облоговому положенні. Рух людей і транспорту заборонявся з 20-ї години вечора до 6-ї ранку, але тишу часто порушувало завивання сирен, гудки параходів і паравозів: оголошувалася повітряна тривога.

Для довготривалої оборони була необхідна розвинена система фортифікаційних споруд, протитанкових ровів, ескарпів, окопів, траншей, вогняних позицій і бліндажів. Нічого подібного в місцях майбутніх боїв не було. Виручила активна підтримка населення. По 10-12 тисяч городян і жителів довколишніх районів щодня виходили за місто, щоб в короткий термін побудувати 250 кілометрів оборонних споруд.

Були створені три основних і декілька проміжних рубежів оборони. Зовнішній рубіж стояв від міста приблизно в 25 кілометрах, другий, або Головний (по ньому і проходить пояс Слави) знаходився в 10-15 кілометрах від Одеси. Він створював лінію: Великий Аджаликський лиман – Іллічівка - Холодна Балка – Дальник - Сухий лиман. І, нарешті, третій – рубіж прикриття – за межею міста від Куяльника через Криву Балку до Великого Фонтану.

Працюючих в полі людей бомбили фашистські стерв'ятники. А іноді замість бомб на голови тих, що працюють сипалися листівки: "Марно стараєтеся, - було написано в них, - все одно ми з ходу захопимо Одесу. 10 серпня приходьте на Соборну площу. Там відбудеться парад переможців".  Так хвалилися загарбники. Місто стояло, як твердиня, але з кожним днем становище на фронті погіршувалося.
 

13 серпня супротивник вийшов до побережжя Чорного моря на схід від міста і захопивши мис Аджіаскі ізолював Приморську армію. Одеса опинилася в глибині окремого оборонного плацдарма, що мав вигляд нерівної підкови, кінці якої упиралися в Чорне море з двох протилежних сторін від міста - з одного боку у Дністровський, з іншої – у Тилігульський лиман.
 
Єдиним шляхом постачання і евакуації Одеси стало море. Наказом командувача Приморської армії оборонний плацдарм був розділений на три сектори. Південний – від Дністровського лиману до східної околиці села Дальник; Західний – від Дальника до Хаджибейського лиману; Східний – йшов далі до Григорівки. Кожен сектор оборонявся самостійно під керівництвом начальника сектора, командира з'єднання, а резерви були загальними, в масштабі армії.

Місто, що перебувало у облозі, продовжувало жити і боротися, зберігаючи свій непереборний оптимізм. Справжнім фейерверком одеської дотепності, замішаної на сталих традиціях українського гумору, були відкриті листи одеситів до Гітлера та Антонеску. Перший розповсюджувався у вигляді листівок на мітингах, другий - було опубліковано у пресі.

Автори цих листів зверталися до нападників від імені українського народу: "Ми, правнуки і онуки славних і войовничих запорожців землі української, вирішили тобі, проклятий кате, листа цього написати, як писали колись наші прадіди і діди, які завдали всім ворогам українським великої біди... Нагадаємо тобі, коли у тебе пам'ять куца, що наш український народ завжди лупив німців, як цуциків. Били вас, падлюк, мечі Данила Галицького і шаблі козаків Богдана Хмельницького, у 1918 році кайзеровських вояк ми гнали з України, наче собак. Завжди били ми німецьких лицарів-псів, розіб'ємо і тепер гітлерів і гебельсів", - говорилося у листі до Гітлера.

Не менш яскравим був й лист до І. Антонеску, що, як і попередній, був написаний на зразок відомого звернення запорожців до турецького султану: "Нещодавно ми написали листа фюреру Гітлеру, з яким ти перебуваєш у союзі і лазиш перед ним на пузі. А щоб не думав ти, що ми тебе забуваємо, то ми і тобі листа складаємо. Тільки ти пробач, що ми не знаємо, як до тебе тепер звертатися, отож, просимо не ображатися... Що виграв ти для румунського народу від мальбруківського походу? .. А ти нахваляєшся, що забереш наше місто, коли ми з твоєї армії зробили тісто".
Лист закінчувався висновком, під яким би підписалося багато одеситів і захисників міста: "Не бачити тобі, песу, ніколи нашу Одесу..."

Ці листи із захопленням читалися, передавалися з рук у руки, цитувалися у транспорті і на передовій. Все це піднімало моральний дух людей, які вирішили стояти на смерть, але не пропустити ворога на клаптик рідної землі біля Чорного моря із гордим ім'ям - ОДЕСА!

Перший з одинадцяти монументів поясу Слави розташований у села Прилиманське. У 1941 році воно носило назву Татарка, під яким і увійшло до військової історії Одеси. Тут, у цього села, пліч-о-пліч з кавалеристами відважно билися воїни 25-ї Чапаєвської дивізії.

Особливо важкі спільні бої вони вели на початку жовтня 1941 року. Про це нагадує пам'ятна стела, встановлена в центрі Прилиманського, з висіченим на граніті написом: "Тут на початку жовтня 1941 року воїни 25-ї Чапаєвської СД і 2-х КД за підтримкою авіації і берегових батарей відбили усі атаки ворога, заступаючи фашистам шлях до Одеси". 

А за селом на схилі пагорба можна побачити монумент, напис на боковій стороні якого свідчить: "На этом рубеже в августе-октябре 1941 года в жестоких кровопролитных боях обороняли Одессу от фашистских захватчиков воины 15-го кавалерийского полка 2-й кавалерийской дивизии, 99-го артиллерийского полка, 105-го отдельного батальона связи, 65-го отдельного батальона". Центральну частину барельєфа займає зображення воїна, фігура якого нібито вросла в землю. На щиті крупними нерівними буквами зроблений напис: "Тут ми стояли на смерть, щоб захистити життя".

Далі за маршрутом - монумент у Дальника. Напис перераховує військові частини, що воювали тут: Два стрілецькі полки чапаєвців, як два рідні брати, билися тут поряд, виручаючи один одного в бою. "Воинам 287 и 31 стрелковых полков 25-й Чапаевской дивизии, 69 артполка и 210 армейского танкового батальона, героически защищавших Одессу в августе-октябре 1941 года". І ось тепер, так само поряд, пам'ятниками їх бойовій дружбі стоять дві високі стели, висотою 7 і 9 метрів.

У написі на монументі згаданий 210-й армійський танковий батальйон. На початку оборони, як вже було сказано, Приморська армія не мала жодного придатного для бою танка. Лише декілька підбитих, спотворених танків були доставлені з фронту до Одеси на завод Січневого повстання. У терміновому порядку були створені танкоремонтні майстерні. Накопичивши досвід ремонту танків, "повстанці", в співдружності з іншими заводами, стали збирати танки власної конструкції.

За основу був прийнятий гусеничний трактор. Його озброювали великокаліберним кулеметом, деякі – гірською гарматою і покривали "бронею", якою слугували два шари котельного заліза або листової корабельної сталі завтовшки 12 і 6 мм. Він мав страхітливий вигляд і видавав приголомшуючий гуркіт.

За це, одесити, які люблять жарт, назвали цей броньований трактор-танк "На испуг", а по перших літерах цих слів дали йому марку –"НИ". Успішно пройшовши перші випробування, танки були запущені в "серійне" виробництво. З кожним днем їх кількість збільшувалася. У другій половині вересня був створений 210-й армійський танковий батальйон в якому налічувалося 35 танків, головним чином своїх, одеських, марки "НИ", але було і справжні, відремонтовані.

У села Дальник два монументи. Про один з них, який розташований на західній околиці,  сказано вище. Інший видно здалеку на гребені великого пагорба східної околиці. Він складається з трьох рівновеликих стел. Центральна – найбільша – втілює собою напівзруйновану кам'яну стіну Одеси, яку обороняють п'ять чоловік. Внизу, уздовж всього фундаменту, крупними буквами зроблений напис: "Героям, победившим смерть".

На другій, меншій стелі, розташованій лівіше центральної висічено: "Здесь в августе-октябре в жестоких боях с фашистскими захватчиками героически защищали Одессу воины 25-й Чапаевской дивизии, 7-го кавалерийского и 265-го корпусного артиллерийского полков". Поряд з написом – медаль "За оборону Одеси".  Моряк і піхотинець зображені на ній. Вони як би символізують бойову співдружність армії і флоту.

Вибір цієї височини для спорудження монумента не випадковий, оскільки саме по ній проходив Головний рубіж оборони. Напрям рубежу точно відповідає напряму останньої, третьої стели, на якій крупними  цифрами позначений рік оборони – "1941".

Оглянувши Південний сектор, прямуємо в Західний. Тут захищала Одесу 95-а Молдавська стрілецька дивізія. З 10 серпня дивізія закріпилася в районі станції Карпово. З 22 серпня атаки супротивника послідували одна за одною, не припиняючись навіть вночі, чого раніше не було.

23 серпня напруга боїв досягла апогею. Гармати двох артилерійських полків, що були в дивізії, стріляли, як говорять артилеристи, на розплав стволів – майже весь день, не охолоджуючись. Резервів не було. Зброї, як завжди, не вистачало.

Для зміцнення оборони з одеситів був сформований загін чисельністю 1300 чоловік, який назвали Одеським полком і в ніч на 23 серпня послали в бій на допомогу 95-й дивізії. До кінця серпня в Західному секторі йшли важкі бої. Лише 1 вересня супротивник припинив атаки.

На станції Вигода відбулася нарада фашистського командування. Антонеску, виступивши на ній, зажадав взяття Одеси не пізніше 3 вересня. З цією метою в ніч на 3 вересня супротивник зробив новий наступ, але і він закінчився безрезультатно. Фашистське командування термінів взяття Одеси більше не призначало.

Неподалік від станції Дачна розташований монумент, який увічнив подвиги воїнів двох полків 95-ї дивізії і підтримуючих її підрозділів. До речі цей, і всі монументи поясу Слави створювалися авторами безоплатно, як дар місту-герою Одесі.

На великій прямокутній стелі монумента зображені дві фігури. Їх погляди звернені до Одеси. Вони присягаються місту, що захистять його і не відступлять з цього рубежу. Цю клятву вони стримали. До останнього дня героїчної оборони Одеси ворог не просунувся тут ні на крок. На зовнішній стороні стели вказано рік оборони "1941", а на боковій стелі висічено: "На этом рубеже в 1941 году в упорных боях с фашистскими захватчиками защищали Одессу воины 161-го и 90-го стрелковых полков, 95-й Молдавской стрелковой дивизии, 13-го отдельного разведывательного батальона и артиллеристы 97-го отдельного противотанкового дивизиона".

За селом, яке, як і станція, називається Дачне височіє другий монумент, присвячений воїнам 95-ї Молдавської дивізії, точніше – її третьому по рахунку стрілецькому полку і підтримуючим його частинам, зокрема двом артилерійським полкам.

Він встановлений на 21-му кілометрі від Одеси. У вересні далекого 1941 року тут на позиції одного стрілецького полку наступали дві, а потім чотири піхотні дивізії ворога. Жаркі бої йшли на цьому рубежі. Не буде перебільшенням сказати, що тут кожен квадратний метр политий кров'ю героїв. Адже захисники Одеси в період оборони щодня втрачали убитими і пораненими в середньому півтори тисячі чоловік, а в деякі дні ці втрати перевищували дві тисячі...

Монумент нагадує великий п'ятнадцятиметровий прапор, у верхній частині якого, з одного боку знаходиться барельєфне зображення моряка, а з іншого – піхотинця. Уздовж всієї фасадної сторони підмурівка – рядки з вірша П.Г. Тичини: "Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була". 

А на встановленій поряд вертикальній стелі перераховані назви військових частин, що билися тут, і підрозділів: "На этом рубеже в 1941 году героически защищали Одессу воины 241-го стрелкового полка, 95-й Молдавской стрелковой дивизии, 57, 397 артиллерийских полков, моторизованный батальон и добровольческий отряд моряков". 

Наш подальший шлях проходить через село Нерубайське. У більш пізній період фашистської окупації міста в катакомбах цього села знаходився партизанський загін очолюваний  В.А. Молодцовим-Бадаєвим.

Зараз в селі Нерубайському знаходиться музей "Партизанської Слави", єдиний в Україні музей в катакомбах. Проїжджаючи поряд з меморіальною площею, ви побачите скульптурну композицію "Народні месники", що зображає групу партизан, які виходять з катакомб на виконання бойового завдання. 

Поряд з Нерубайським розташоване село Усатово, в катакомбах якого знаходився командний пункт начальника Західного сектора оборони. Впритул до Усатового примикає Хаджибейський лиман – велике водоймище протяжністю більше тридцяти кілометрів, завширшки до трьох. По його західному берегу проходила незрима розмежувальна лінія між Західним і Східним секторами оборони Одеси.

Проїхавши по греблі лиману, що відокремлювала його від Пересипу, ви підніметеся на Жевахову гору, за якою розташований інший, приблизно такий же за розмірами лиман – Куяльницький. Уздовж міжлимання проходить шосейна дорога. На 21-му кілометрі від Одеси ви побачите черговий пам'ятник пояса Слави і почуєте розповідь про події, що відбувалися тут в серпні 1941 року.

У ті суворі дні між Хаджибейським і Куяльницьким лиманами тримав оборону окремий батальйон 136-го запасного стрілецького полку. Зазвичай запасні полки на передову не посилали. За їх рахунок, як правило, поповнювалися інші військові частини. Але іноді на передову посилали не групи, а цілі підрозділи полку, на чолі з тими ж командирами, які їх навчали.

Наполегливі бої вів в міжлиманні окремий батальйон 136-го запасного стрілецького полку. Багато воїнів загинули на цій землі, 106 з них поховані в братській могилі. Над братською могилою полеглих спорудили пам'ятник в центральній частині якого знаходиться барельєфне зображення двох воїнів.

Над плитою лежить вінок Слави. А на злегка похиленому майданчику висічені два написи. Перший свідчить: "Здесь в 1941 году воины 136 запасного стрелкового полка вели тяжелые бои, защищая Одессу от фашистских захватчиков". Трохи нижче інший напис: "Вам, бессмертным ровесникам грядущего, стоявшим здесь насмерть".

Далі екскурсійний автобус прямує до кургану Слави. На природній височині одесити насипали великий – більше десяти метрів висотою – пагорб землі, який і став курганом Слави, що увічнив безсмертя тих, хто захищав Одесу на цих рубежах.

Спіралеподібна доріжка веде до вершини кургану, на якій розташований невеликий видовий майданчик. З нього відкривається панорама навколишньої місцевості – тут проходив Головний рубіж оборони.

Центральну частину підпірної вертикальної стіни займають скульптурні зображення матері – Батьківщини, яка благословляє на бій своїх синів – моряка і піхотинця. На майданчику встановлений якір. Він нагадує про те, що тут "кинули якір" моряки-десантники 3-го полку морської піхоти, які в ніч на 22 вересня, висадившись на морському побережжі у села Григорівка, пішли в атаку і, громивши фашистів, дійшли до цього місця, де з'єдналися з воїнами 26 прикордонного полку.

Наступний монумент поясу Слави  - пірамідальний тригранний обеліск який височіє за Новою Дофінівкою. У підмурівка обеліска викарбувані дві фігури: піхотинця з автоматом в руках і моряка, що несе прапор.

По обидві сторони обеліска встановлені стели. На одній перераховані військові частини, що билися тут: "На этом рубеже в 1941 году воины 1 полка морской пехоты 26 пограничного полка, артиллеристы 134 гаубичного артполка, 412 батареи береговой обороны, 379 отдельного батальона связи при поддержке кораблей Черноморского флота героически защищали Одессу от фашистских захватчиков". На іншій – напис: "Наш последний бой никогда не кончался. Мы всегда шли и будем идти на боевой зов "За Родину".

Звідси наш шлях лежить до Чабанки, де розташовувалася 412-а батарея берегової оборони. Самої батареї вже немає. Залишилися тільки залізобетонні капоніри. Але і вони завжди викликають живий інтерес, як справжні свідки минулих подій.

Побувавши тут ви побачите в яких могутніх залізобетонних блоках знаходилися три основні гармати батареї калібром 180 міліметрів кожна. Вага тільки одного ствола досягала 18 тонн. З такого ствола вилітав 97-кілограмовий снаряд і бив по ворогу, що знаходиться на відстані до 35 кілометрів.

Окрім основних гармат, на озброєнні батареї були сім протитанкових пушок, мінометна батарея і три установки зчетвіренних кулеметів. Боєприпаси знаходилися в підземних льохах і ланцюговим транспортером піднімалися вгору.

До сьогоднішнього дня збереглися сходи, по яких можна спуститися в підземелля і піти по декількох напрямах: до підземних переходів між капонірами, до електростанції, камбуза, кубриків для житла. І все це на глибині від 19 до 44 метрів. Крім того, 1700-метрова потерна сполучала батарею з берегом моря. По ній можна було потайки вийти на побережжя у разі потреби морської евакуації, а також доставляти на батарею поповнення, прибуле морським шляхом.

У центрі розташування батареї встановлений невеликий пам'ятний камінь. На прикріпленій до нього мармуровій дошці висічено: "В период обороны Одессы в 1941 году батарея огнем своих пушек поддерживала сухопутные войска Восточного сектора обороны города". Буденно, просто звучить слово "підтримувала", але яка героїка тих незабутніх днів міститься в ньому!

... У другій половині серпня на цій ділянці фронту становище наших військ з кожним днем погіршувалося. 24 серпня автоматникам ворога вдалося просочитися крізь бойові порядки наших військ і наблизитися до позицій берегової батареї.

Батарея, грізна для дальніх цілей, майже безпорадною була перед ближніми. Артилеристи відбивалися, знаходячись в оточенні, але сил не вистачало. І тоді, в ніч на 25 серпня командуванням було ухвалене рішення знищити батерею і залишити побережжя від Григорівки до Нової Дофінівки, скоротивши тим самим лінію фронту. Розстрілявши весь боєзапас, моряки-артилеристи 412-ї батареї вклали в гармати останні снаряди, потім в стволи засипали пісок. Пролунав останній залп, після якого розвернуті стволи гармат замовкли вже назавжди.

Ще один монумент пояса Слави знаходиться біля села Григорівка. Він являє собою велику вертикальну залізобетонну плиту, в якій прорізана фігура моряка із затиснутою гранатою у високо піднятій руці.

Лаконічний і переконливий напис на стелі: "Здесь в ночь на 22 сентября 1941 года корабли Черноморского флота – крейсеры "Красный Крым" и "Красный Кавказ", канонерская лодка "Красная Грузия" и эсминцы "Бойкий", "Безупречный", и "Беспощадный" высадили десант: 3-й полк морской пехоты, который совместно с воинами 421-й и 157-й стрелковых дивизий нанесли контрудар по вражеским войскам. В результате Одесса и порт были избавлены от фашистских артиллерийских обстрелов с востока". Братська могила полеглих в бою моряків нагадує про те, якою дорогою ціною дісталася ця перемога. Поряд з нею піниться море. Його невпинний шум звучить як вічна пісня слави.

Повертаючись до Одеси, проти обеліска у Нової Дофінівки можна побачити  густу лісопосадку шириною близько п'ятдесяти метрів, що йде від моря далеко на північ. Потім вона ніби то переступає Великий Аджаликський лиман і продовжується за селом Олександрівка, на околиці якого встановлена стела поясу Слави, що здалека нагадує танк.

На цьому місці  відбулася зустріч воїнів Одеської дивізії з моряками – десантниками 3-го морського полку, сформованого в Севастополі. Про цю зустріч нагадує напис, зроблений на стелі: "Здесь 22 сентября 1941 года воины 421-й стрелковой дивизии соединились с моряками – десантниками 3-го полка морской пехоты, нанесли контрудар по врагу. В результате комбинированного удара Одесса и порт были избавлены от вражеских артиллерийских обстрелов". Вище цього напису висічено інший:"Если пал человек, чтобы жизнь сохранить человеку,- значит верно он жил, значит умер не зря".  У верхній частині стели відлили з склобетону барельєфні зображення матроса і солдата.

Не забутий подвиг Одеси. Не забуті і подвиги її героїв. Їх імена стали безсмертними. Вони живуть в назвах вулиць, вони висічені на меморіальних дошках і надгробних плитах Алеї Слави, розташованої в Одесі в паркі ім. Т.Г. Шевченка, у монумента Невідомому матросу. Їм присвячений пояс Слави. А на місці колишньої 411-ї батареї берегової артилерії створений Меморіал героїчної оборони Одеси. Попрямуємо до нього і, ознайомившись, завершимо розповідь про подвиг Одеси в період її героїчної оборони.

Вийшовши з екскурсійного автобуса туристи одразу бачать перед собою дорогу, що веде углиб дубово-горіхового гаю, а зліва від неї - архітектурне зображення пускової установки гвардійських мінометів – прославлених "катюш".

Дорога веде до виставкової площі. Тут, з правого боку стоїть бронепоїзд і танк "НИ" – "На испуг". Поряд стоїть знаменитий Т-34,  самохідна установка САУ – 100, змонтована на шасі Т-34.  Ось "сорокапятка". Такі пушки були на озброєнні 97-го окремого протитанкового дивізіону. А поряд – 122 і 152-міліметрові гаубиці, які були в 265-му корпусному артилерійському полку. Тут же виставлена 76-міліметрова дивізійна пушка – одна з кращих періоду Великої Вітчизняної війни, що разила піхоту, знищувала танки,  доти і дзоти. Нарешті, остання, 203-міліметрова гаубиця на гусеничному ході. Вона призначалася для руйнування особливо міцних споруд і ураження дальніх цілей супротивника.

Найважливішим об'єктом меморіалу є вогняна позиція стаціонарної батареї берегової оборони. Побудована в 1936 році, батарея володіла, як говорять військові, великим запасом "живучості": всі найважливіші об'єкти були розташовані на глибині 19 метрів, тобто глибше за межу поразки наймогутніших бомб і снарядів, що були у той час у супротивника.

Протягом всього періоду оборони гітлерівці так і не виявили батарею, і на її позиціях не розірвалися жоден снаряд, жодна бомба. Зате в своїх донесеннях фашистські льотчики багато раз "знищували"  її. Їм було невтямки, як це батарея, від якої після бомбардування залишався тільки дим, знову оживала і вела згубний вогонь. Не знали вони, що бомбили не справжню, а фальшиву батарею, що знаходилася на відстані 400 метрів від неї. Там були встановлені дерев'яні гармати, які при наближенні фашистських літаків робили "постріли". Насправді це спалахували покладені саперами шашки. 

На меморіальній дошці можна прочитати наступний напис:"На этом месте находилась огневая позиция 180-мм орудий 411-й батареи и 42 отдельного артдивизиона одесской военно-морской базы, принимавшей активное участие в обороне г. Одессы (5.VІІІ – 16.Х. 1941 г.)".

Батарея підтримувала вогнем війська всіх секторів оборони, але головним чином Південного. В останню ніч оборони Одеси, розстрілявши по супротивнику весь свій боєзапас, моряки-артилеристи в 3 години ночі 16 жовтня підірвали батарею і залишили її. Наступного дня вони вже билися в Криму.

Час, віддаляючи від нас військові роки, дає можливість глибше і повніше оцінити безсмертний подвиг воїнів, що прийняли смерть в ім'я життя, в ім'я свободи і незалежності своєї Батьківщини.

Вже багато років за маршрутом "Пояс Слави" проводяться туристичні пішохідні переходи "100 кілометрів за 24 години по Поясу Слави" (з 1973 р.) і велораллі "100 кілометрів за 10 годин по Поясу Слави" (з 1982 р.). Заходи приурочені до 10 квітня - Дня звільнення Одеси від фашистських загарбників.

Назад