Одещина є територією привабливою по своєму потенціалу для багатьох видів туризму. Це пояснюється тим, що  землі Одеської області за останні два століття багатократно міняли свою політичну приналежність, з чим пов'язане  різноманіття етнічної структури і взаємодії культурних традицій українців, росіян, болгар, румунів, німців, молдован, гагаузів, євреїв та інших народів.

В Одеській області, одній з найбагатіших областей України на об'єкти культурної спадщини, зосереджені усі види та категорії пам'яток, які є об'єктами регіональної політики. Так, на державному обліку і під охороною знаходиться 4142 памяток: 1016 - містобудування та архітектури, 1682 - археології, 1261 - історії, 180 - монументального мистецтва.

Туристичні ресурси культурно-пізнавального значення, що мають собою цінність для певного етносу зосереджені у м.м. Одеса,  Білгород-Дністровський, Ізмаїл,  ряді населених пунктів  Болградського, Арцизського,  Кілійського районів тощо.

Ще у ХІХ ст., при зведенні, Одеси на узбережжі Одеської затоки були виявлені залишки античних поселень і їх некрополя. Так, при будівельних роботах в районі Приморського бульвару і оперного театру були виявлені древньогрецькі поховання. Ці знахідки були описані дослідниками старовин І.А. Стемпковським, І.П. Бларамбергом, П.В. Беккером, Е.Р. Штерном. У ХХ ст. деякі з античних поселень на території Одеси були частково розкопані. Це поселення на Приморському бульварі, залишки якого і зараз знаходяться під газонами бульвару, на Жеваховій горі, в Лузанівці. Усього на побережжі Одеської затоки було виявлено 10 поселень, що датуються кінцем VI-III ст. до н.е., і 9 поселень I-III ст. н.е. Ці поселення становлять великий інтерес для вивчання минулого Одеси.

Археологи виявили наземні будинки і землянки, де жили древні греки, ями для зберігання зерна, велику кількість різноманітних предметів побуту. Тут було знайдено багато кераміки, привезеної з Афін, Фасоса, Хиоса, Синопи  тощо.

У м. Одеса найбільше значення серед об’єктів культурно-пізнавального туризму мають художній, історико-краєзнавчий, археологічний, літературний музеї, пам’ятки  історії, архітектури та містобудування  у тому числі: Одеський академічний театр опери та балету, Перша Одеська біржа (сьогодні тут розташовується Одеський міськвиконком), Воронцовський палац, пушка, знята з англійського фрегату “Тигр”, Потьомкінські сходи, монумент герцогу де  Рішельє, Шахський палац, одеський “Пасаж” тощо.

Наявність моноетнічних та біоетнічних поселень в районах українського Придунав’я являють суттєвий етнографічний і етнокультурний інтерес, що створює передумови для розвитку відповідних видів туризму.

Характерним прикладом зосередження туристських ресурсів пізнавального значення і таких,  що мають особливу цінність для певного етносу може слугувати місто Болград і ряд сільських населених пунктів Болградського, Арцизького і Ізмаїльського районів, які відіграли важливу роль у болгарській історії і відродженні болгарської державності. Особливу привабливість цих місць для болгарських туристів створює збереження тут самобутніх мовних діалектів болгарської мови і культурно-побутових традицій, що не збереглися на історичній батьківщині. Тут також розташовані архітектурні памятники, що мають беззаперечне історико-пізнавальне значення для туристів. Найбільшими з них є: Преображенський собор у Болграді,, мавзолей І.М. Інзова – опікуна поселенців Бессарабії; будівля колишньої чоловічої гімназії (1885 р.), будинок-садиба С.Н. Молявінського (керівника колоніями переселенців), Миколаївська церква, памятна колона російським воїнам-учасникам задунайського походу   1828 р. тощо.

Молдавські (румунські) села українського Придунав'я, засновані 170-250 років назад, етнографічно і лінгвістично представляють інтерес для туристів з Румунії і Молдови. Привабливим для румунських туристів у історико-пізнавальному значенні є с. Озерне Ізмаїльського району. Це пов'язано з народженням і діяльністю активного політика Румунії періоду Першої світової війни і післявоєнного об'єднання румунських земель маршала О. Авереску. У Озерному можна також побачити єдиний в українському причорноморї пам'ятник воїнам, полеглим у роки Першої світової війни.

Значний культурний і етнографічний інтерес представляють українські і російські поселення нижнього Придунав'я України. Пріоритетне значення тут, поза сумнівом, належить м. Вилкове – поселенню, заснованому в середині   ХVІІІ ст. російськими старообрядцями-розкольниками. Іншу частину першопоселенців склали запорізькі козаки, які переселилися сюди після ліквідації Запорізької Січі в 1775 р., щоб уникнути закріпачення і зберегти січові вольності. Старообрядців, що поселилися в дельті Дунаю, раніше називали «Филиповані», по імені одного із засновників тутешньої общини Пилипа Васильєва. З часом перший склад загубився, і вийшло «липовані». Зате церковні обряди свої старовіри зберегли в недоторканності, якими були вони ще до розколу російської церкви в 1654 році. Липовані і  зараз складають велику частину населення м. Вилкове.

Дещо далі від Дунайського гирла – на 47 км. – на українському березі річки знаходиться старовинне місто Кілія. Цікавими для пізнавального історичного туризму є православні храми – Миколаївська церква ХІІ-ХVІІ в.в. і Покровський собор ХІХ в.

Найбільше місто українського Придунав'я – Ізмаїл, представляє значний інтерес для історичного і пізнавального туризму. Це місце, завдяки трьом успішним штурмам фортеці в 1770, 1790, 1809 г.г., увійшло до військово-літературних джерел як місто російської військової слави. Свідоцтва героїчного минулого в місті збереглися у вигляді діорами «Штурм фортеці Ізмаїл в 1790 році», яка розміщена в єдиній будові фортеці, що збереглася з часів турецького владицтва – мечеті. Іншим видатним памя'тником штурму Ізмаїла 22 грудня 1790 р. є пам'ятник А.В. Суворову. Поряд з пам'ятником – ефектна будівля Покровського собору (1838 р.). Неподалік від Соборної площі у старовинному особняку розміщений з 1947 р. музей генералісимуса А.В. Суворова.

У Ренійському районі біля с. Орловка у 1888 р. було встановлено обеліск на честь переправи російської армії через Дунай у 1828 р.

Поблизу села Стара Некрасівка Ізмаїльського району  знаходиться незвичайний памятник світової історії природознавства. Це монумент, що увіковічив 36-у працю геодезистів Російської імперії і Шведсько-норвезького королівства, які зміряли протяжність дуги меридіана 25 - 20 східної довготи від Північного  Льодовитого океану до берега Дунаю впродовж 2800 км.

Іншим центром зосередження об’єктів культурно-пізнавального туризму є м. Білгород-Дністровський. Місто засноване більше 2,5 тис.років назад (у VI в. до н.е.), як грецька колонія Тіра.

Розкопки цього поселення ведуться багато десятиліть і частина знахідок різних років представлена в міському краєзнавчому музеї.

Перші житла на місці нинішнього Білгорода-Дністровського з'явилися ще на зорі людства. Ученим вдалося встановити, що десь за три тисячоліття до нашої ери на берегах Дністровського лиману вже існували поселення, мешканці яких уміли виготовляти залізні знаряддя праці, тримали домашніх тварин, ловили рибу. Хто вони були, відповісти на це питання важко.

Історія міста простежується більш менш ясно, починаючи з VI століття до нашої ери. Саме в цю пору в стародавній Греції починається розпад родового ладу і формується класове суспільство. Менш спроможні верстви населення, щоб не потрапити в кабалу, покидають батьківщину і відправляються в плавання у пошуках вільних земель.

Частина їх тримає шлях на північ і пристає до берегів Дніпро-Бузького і Дністровського лиманів. Незабаром тут виростають великі і малі міста, а серед них - і Тіра, від якої і починає свій родовід Білгород-Дністровський (між іншим Тірою або Тірасом стародавні греки називали Дністер).

Багаторічні дослідження археологів принесли цікаві відкриття, що проливають світло на історію цього краю. Більш ніж півстоліття ученими проводилися розкопки стародавнього міста на березі лиману, поблизу фортеці. Їм вдалося відкопати і розчистити деякі вулиці, підвали і фундаменти будинків і майстерень, залишки водопроводу, а також виявити численні знаряддя праці, прикраси, посуд, мармурові плити з написами, монети. Все це і дозволило відкрити деякі таємниці стародавньої Тіри, скласти загальне уявлення про її життя.

Античне місто займало площу більше двадцяти гектарів. Центральна, укріплена його частина – акрополь – знаходилася якраз на місці  фортеці, яка була споруджена в середні віки. Там, де зараз пристань, була і в стародавні часи гавань. Тут кидали якорі важкі парусники, що приходили з дальніх країв.

Будувалося місто грунтовно. У фундаменти будинків укладалися ретельно обтесані  масивні плити. Уздовж вулиць тягнулися водостоки, вимощені плитами. Жителі Тіри займалися землеробством і скотарством, ремеслами і торгівлею. Вони підтримували широкий товарообмін з грецькими містами.

У середині першого сторіччя до нашої ери Тіра входить до складу Понтійської держави Мітрідата VI Евпатора. Але після загибелі цього царя, який вступив у війну з Римом, місто піддалося розбійному набігу гетів і було розграбовано та зруйновано.

Розорення і запустіння, що послідувало за ним, тривало, правда, недовго. Вже на початку першого сторіччя нашої ери Тіра піднялася з розвалин, незабаром визнала владицтво Риму і була перетворена римлянами у форпост їх володінь на півночі.

До третього сторіччя вона стає порівняно великим містом, населеним римлянами, греками, а також вихідцями зі скіфо-сарматів і гето-фракійских племен, і грає в економічному житті Римської імперії не останню роль: купці Тіри мали навіть право безмитної торгівлі.

Провідними галузями господарства, як і раніше, були землеробство і виноградарство. Ремісники ж, в основному, виготовляли посуд, обробляли метал і кістки, перетворюючи їх на прекрасні прикраси.

У ІІІ столітті Тіра пала під могутніми ударами готів, які незабаром самі були витиснені гунами. В кінці IV століття нашої ери гуни займали величезну територію від Дону до Карпат. Очолювані  Атіллою, вони захопили Дунайську низовину і звідси почали свої спустошливі походи в країни Західної Європи.

На зміну гунам приходять інші загарбники. Але всі вони були тут недовго і не залишили помітних слідів в історії Північного Причорномор'я. Нову історію міста на березі Дністровського лиману створюють слов'яни, які поселилися в Дністро-Бузькому Причорномор'ї.

Вони підняли місто з попелу і назвали його Білгородом. Слід зазначити, що і після цього різні загарбники намагатимуться перейменувати місто. Проте, як показало життя, всі вони не прижилися. Назва ж Білгород пройшла крізь всі наступні століття.

Стратегічне положення, а також економічне значення міста добре розуміли і цінували київські князі. У Білгороді, як свідчить легенда, зупинявся, щоб поповнити дружину і запаси провіанту, Олег, який здійснив в 911 році похід на Царьград.

За твердженнями деяких істориків, тут також побували Ігор і Святослав, які хоробро билися з печенігами, що розселилися в причорноморських степах. Серед найважливіших міст стародавньої Русі Воскресенський літопис (ХVI ст.) називає і "Белгород над усть Днестра над морем".
 
В результаті половецького нашестя на Північне Причорномор'я (близько ХІ ст.) величезні масиви родючих земель були відторгнуті від стародавньої Русі. Населення захоплених кочівниками районів частково було продане в рабство, частково збігло на північ, кинувши давно обжиті місця.

Після розпаду Київської Русі в ХІІІ столітті, через феодальну роздробленість і татаро-монгольське нашестя, Білгород надовго втрачає своє адміністративне значення центра придністровського краю.

На початку ХІV століття місто завойовують генуезькі купці-мореплавателі, які закріпилися в Криму і ряду інших місць Чорноморського побережжя. Проте волелюбні білгородці в 1362 році вигнали генуезців, і Білгород був оголошений вольним містом.

Він відразу ж займає помітне місце в економічному житті краю: розвиває ремесла, чеканить свою монету, укладає вигідні торгові угоди. Сюди, на береги широкої затоки, спрямовуються судна і сухопутні каравани з багатьох країн.

Тут, очевидно, слід згадати про знамениту фортецю, побудовану приблизно в 1438-1454 роках біля самих вод Дністровського лиману, яка є ціннім історико-архітектурним пам'ятником, що привертає нині тисячі людей з країн ближнього і далекого зарубіжжя.

Неприступні стіни, настільки товсті, що по ним прокладені дороги,  різних конфігурацій башти з бійницями, глибокий рів, що колись наповнювався водою, - такою предстає сьогодні перед туристами  Білгородська фортеця.

Суперечка між істориками хто і коли звів цю унікальну споруду ще не закінчена. Деякі стверджують, що її побудували генуезці, інші наполягають на версії про турецьке походження фортеці. Але найбільш вірогідною є версія про будівництво фортеці слов'янськими народами.

Ретельне вивчення і аналіз різних "автографів" на каменях фортеці, зроблених у різний час і на різних мовах, дозволяють стверджувати, що Білгородська фортеця була зведена в період владицтва молдавських господарів руками російських і українських майстрів. Ім'я одного з них відображене на "башті-укритті", де сказано, що фортецю спорудив майстер Федорко "при благочестивом господаре Стефане".

Про те, що фортеця будувалася російськими майстрами, нагадує і слов'янська в'язь на плиті, вмонтованій над головним входом, а також на чотирикутній башті малого палацу.

На користь слов'янського походження фортеці говорить і її архітектура. Якби фортецю зводили генуезці або турки, це позначилося б на зовнішньому вигляді споруди. Між цим, цитадель побудована у візантійському стилі, а загальне планування фортеці нагадує планування багатьох інших середньовічних російських фортець. Не можна залишати без уваги і той факт, що в пору будівництва фортеці більшість населення Білгорода складали слов'яни.

Білгородська фортеця розкинулася майже на чотирьох гектарах, а разом з прилеглою до фортеці площею займає більше восьми гектарів. Довжина зовнішньої кріпосної стіни – майже два кілометри, висота – до семи метрів, а товщина – до п'яти. Висота башт – до одинадцяти метрів.

Усередині фортеці три двори, розділені могутніми стінами. У першому – найбільшому – знаходилися житлові будинки, в другому – розміщувався військовий гарнізон і в третьому – найменшому – командування. Уздовж кріпосної стіни було двадцять шість башт: дванадцять бойових і чотирнадцять глухих, що служили тільки для зв'язку куртин. Про деякі з башт протягом століть склалися легенди.

Зліва від головних воріт підноситься "Дівоча башта". Походження її назви пояснює така легенда: у молдавського господаря Олександра Доброго ніби то була дочка – принцеса Тамара. Свавільна і жорстока, вона оточила себе розгульною челяддю і, користуючись відсутністю батька, який часто йшов на чолі раті на битву з ворогами, грабувала навколишнє населення, розбишакувала на великій дорозі.

Одного разу, коли Олександр зібрався в новий похід, Тамара попросила у нього грошей – нібито на будівництво монастиря. Батько дав їх. Зі всього князівства до Білгорода зігнали людей. Але не будинок для божих слуг задумала споруджувати дочка. Над лиманом незабаром виросла могутня фортеця, в яку переселилася зі своїми прибічниками Тамара, оголосивши себе незалежною царицею.

Тепер розбійницькі набіги здійснювалися з фортеці. Слух про жорстоку царицю – самозванку рознісся далеко за Дунай і Дністер, навіть за Чорне море. Аж от повернувся з походу Олександр Добрий. Замість монастиря він побачив фортецю, а господинею цих неприступних стін виявилася його дочка-зрадниця.

Гірко плакав батько, а потім відрікся від Тамари, прокляв її і повелів заточити в башті-темниці, щоб стражданнями і смертю спокутувала вона свої гріхи. Як тільки батьківські прокляття донеслися до фортеці, дочка тут же заснула непробудним сном. Сплячу і понесли її в башту, названу з тих пір "Дівочою".

Одну з чотирьох башт, які утворюють цитадель, народ назвав "башнею-темницею", склавши при цьому хвилюючу  розповідь про долю красуні-українки Парасков'ї.

Згідно легенди злий і гордовитий правитель Узун-паша довго і безуспішно намагався обернути полонену дівчину в магометанську віру. Парасков'я була непохитна, вона не могла зрадити звичаям свого народу. Тоді Узун-паша заточив дівчину в сиру і холодну темницю.

Одного разу, коли паша (у котрий раз!) з'явився до Парасков'ї все з тією ж пропозицією, кандали раптом впали з рук і ніг дівчини, темниця раптово відчинилася, і Парасков'я  легкою ходою вийшла за кріпосні ворота.

Узун-паша остовпів. Схаменувшись, він послав в гонитву варту. Яничари знайшли Парасков'ю на березі лиману. Вони вже підняли було ятагани, щоб розправитися з утікачкою, але тут знову відбулося диво. Дівчина розтанула  в повітрі, а на тому місці де вона стояла, забило джерело, навколо якого застигли переслідувачі, перетворившись на кам'яних істуканів. З часом їх висушило сонце, розмили дощі, розвіяв вітер.

Тільки ключ живої прозорої води і сьогодні продовжує бити з-під землі. Напившись з нього, людина ніби то знаходить богатирську силу, стає непереможною. Можливо, що у легендарної Парасков'ї був реальний прототип. Відомо, скільки чудових легенд про героїчну боротьбу з яничарами склав український народ, як звеличив і увіковічнив він в них стійких своїх синів і дочок.

Біля входу в другий двір фортеці знаходиться одна з найвищих башт – "башта-сховище". Ця башта, зокрема цікава тим, що при її відновленні тут, в підземеллі, були виявлені великі запаси проса, пороху і російська кована гармата сімнадцятого сторіччя.

У стінах фортеці є галереї, що ведуть до лиману, а також водопровідна мережа з глиняних труб. Під фортецею виявлені два підземні ходи, по яких можна було потрапити за місто.

На своєму довгому віці фортеця бачила багато чого. Адже причорноморські степи представляли ласий шматок для любителів поживитися за чужий рахунок.  Озброєні загарбники не раз з'являлися біля цих стін. І навіть відняли у Білгорода на деякий час його слов'янську назву, перейменувавши його в Аккерман.

Але завжди вороги одержували рішучу відсіч: на їх голови обрушувалися ядра, летіли камені, лилася кипляча смола. Нині бастіони мовчать. Широко розкриті ворота, і галасливий натовп туристів розтікається по трьох дворах фортеці...